Фахові секрети та поради колег

Помилка №1: «Виручати» дитину у важких ситуаціях.

Люди, які мали в житті численні труднощі, часто прагнуть до того, щоб усунути всілякі проблеми зі шляху своїх дітей. Але чому ні? Поставимо собі запитання: чого це нас навчило? Який досвід ми здобули? Може виявитися, що ми навчилися цінувати гроші, або ж вперше відчули почуття гордості за себе самих, бо самі чогось добилися. Чи дійсно ми хочемо позбавити своїх дітей всього цього? Життя ставить перед нами виклики, а, приймаючи їх, ми перевіряємо на що ми здатні. Ми перевіряємо ким ми є, які наші сильні сторони, а що нам не під силу і над чим варто працювати. «Виручання» забирає в дітей ініціативу і мотивацію до дії. Бо для чого мені щось робити, старатися, я ж і так скоро отримаю від батьків усе, чого забажаю? Такий напрямок – хибний.

Помилка №2: Обороняти від вчинення помилок.

Кожен з нас має на рахунку хоча б кілька таких помилок, від яких хотів би застерегти свою дитину. Тому часто ми їй щось забороняємо, переживаючи, що вона отримає поразку. Однак, це – не найкращий шлях. Добра порада: вчитися на чужих помилках – часто є тільки мрією. Насправді, так не вдасться, або ж вдасться, але лише на певний відсоток. Бо як можна зрозуміти природу помилки, яку вчинив хтось: її контекст, обставини, мотивацію, а потім піддати глибоким роздумам і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. А особливо для дитини. Що ж варто зробити для того, щоб наші діти чинили якомога менше помилок? Існує два шляхи, що доповнюють один одного. Перший – дозволяти помилятися. Другий – розмовляти про наслідки. Дозволяти помилятися – це знайти момент, коли ця помилка не буде ще багато коштувати дитині, і дозволити дитині її зробити. Або ж дозволити дитині вчинити помилку в безпечному середовищі перш, ніж вона почне робити її там, де не буде підтримки, де вона буде на самоті. І тоді говорити про наслідки помилки, про те, що трапилося, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. В такий спосіб ми допоможемо дитині освоїти поразку, опрацювати її і зробити висновки.

Помилка №3: Піднімати дитину до небес.

Гіршим наслідком є те, що дитина, слухаючи про себе лише в найвищому ступені порівняння, не відчуває, що може зробити якусь помилку, що може це все зруйнувати. Бо в такому випадку розчарує батьків. Тому дитина створює в собі страх перед невдачею і всіма силами намагається задовольнити батьків. У всьому, і навіть у похвалі, потрібно зберігати автентичність і міру.

Помилка №4: Приховувати від дитини правду.

Приховування має багато вимірів, і завжди в його основі є страх бути справжнім. Це і приховування чогось від дітей, чого їм не слід брати, і переконання, що все гаразд тоді, коли так насправді не є. Наприклад, дитина спостерігає і бачить, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує і отримує відповідь, що все гаразд, тоді вона отримує ще більший стрес, бо підсвідомо знає, що якщо хтось не хоче надати їй відповідь, то це означає, що справа дуже важлива. Крім того, дитина відчуває, що її ігнорують, виключають. Це ми, дорослі, боїмося хвороби і смерті, і ці страхи проектуємо на дітей. Ми бережемо їх від них, приховуючи правду про життя, не навчаючи відповідним моделям поведінки у майбутньому дорослому житті.

Помилка №5: Заперечувати емоції.

«Ну все, не плач. Мама поцілує, і перестане боліти», – часто спостерігаємо таку реакцію батьків тоді, коли дитина розіб’є собі коліно. На вигляд це тепла, гарна картина, коли дитинка переживає свій біль в обіймах батьків. Але чи насправді переживає? Отож-бо й ні, бо ми не дозволяємо їй пережити біль, а тільки маскуємо його, заперечуємо: «Ну, все-все, вже не болить» … Цим самим ми даємо дитині повідомлення, що її емоції неправдиві, що її біль не існує. Найкраще було б визнати те, що дитина має рацію, сказати, що нам дуже шкода; сказати, що ми не знаємо як швидко, але біль мине – бо так зазвичай буває. Найгірше – це кричати: «Не ний, не так тебе вже і болить!», бо крім заперечення емоцій, ми додатково впокорюємо дитину. Відповідною і звичною реакцією на біль іншої особи є співчуття, а не надавання добрих порад, заперечення чи висміювання.

Помилка №6: Посвячувати самих себе.

Не знаю, звідки в нас, батьків, таке велике прагнення посвятити себе заради «добра» дитини… Нам здається, що якщо ми занедбаємо наші потреби, але водночас відповімо на всі потреби дитини – то вона буде щаслива. Немає нічого більш помилкового. Відомий польський терапевт Войцех Айхельбергер у своїй книжці «Як виховати щасливих дітей» так відповідає на запитання в назві: «Щоб виховати щасливих дітей, треба самому бути щасливим». Той, хто в житті буде занедбувати себе самого, буде відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності – не є здатним водночас передати ці цінності дитині. Не є, бо діти дуже добре вміють спостерігати і бачити відсутність спільного між словами і поведінкою батьків. Черпати радість від життя, досягати того, що добре, радіти успіхам – усе це потрібно показувати дитині, а не лише розповідати про них.

Помилка №7: Проектувати майбутнє дитини.

Батьки часто говорять, що «підштовхують» дітей в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це мав би бути вираз їх «турботи» про дитину. Однак часто це вияв страхів, потреби контролювати, а також вигоди батьків. Ми мріють про світле майбутнє для своєї дитини, про те, що на неї чекає успіх, вона знайде ідеального партнера в житті і таке інше. Однак, при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби самої дитини, вважаючи, що ми знаємо краще, бо вже маємо життєвий досвід. Чому проектування майбутнього дитини може бути виявом страху чи потреби контролювати? Ми не знаємо, що нам принесе майбутнє, але все ж хочемо трошки його відкоригувати. Тому ми будуємо плани і очікуємо, що дитина в них впишеться. Однак ми повинні розуміти, що це не буде план нашої дитини, а тільки наш. І що таким чином ми відповідаємо не на потреби дитини, а на свої, чи навіть на свій страх перед майбутнім.